Улюблений фільм: «Цирк», «Карнавальна нiч»

Улюблена книга: «Театральний роман» Булгакова

Улюблене місто: Чорноморськ

Життєве кредо: «Без надії таки сподіваюсь»

Хобі: шити костюми

Відпочинок: не вмію

Подорож: Крим

Дім: Чорноморськ

Напередодні Міжнародного жіночого дня ми вирішили поспілкуватися з жінкою, відомою, мабуть, кожному в нашому місті, з педагогом, яка віддала більшу частину свого життя вихованню в людях відчуття прекрасного, керівником театральної студії «Юнь», талановитим режисером-постановником, Вчителем з великої літери, неперевершеною оповідачкою, чарiвною жiнкою – Маргаритою Степанівною Терещенко.

Після чергової репетиції у ЗОШ №1, ми зустрілися з Маргаритою Степанівною і дізналися стільки цікавого, що просто не можемо вам про це не розповісти. І хоча про вік жінки не говорять, Маргарита Степанівна зізналася нам, що 1 січня наступного року їй виповниться 90. Незважаючи на травму, яку Маргарита Степанівна отримала взимку і яка й досі дає про себе знати, наша героїня захоплено розповіла про дружбу з відомими діячами української культури ХХ століття, про мистецтво та про своїх учнів. Інтелігентна, тендітна та обізнана, вона, не дивлячись на вік, цитувала напам’ять поезiї Лесі Українки – своєї покровительки. Також Маргарита Степанівна розповіла нам, про що збрехав їй Валерій Хмельнюк, і поділилася своєю заповітною мрією.

Маргарито Степанівно, Ви чарівно виглядаєте. Нам хочеться розпитати Вас про все-все. Давайте почнемо з нашого міста. За своє життя Ви жили у різних куточках України, як Ви опинилися в Iллiчiвську?

– Я народилася в Сімферополі, навчалася на Донбасі, там і педагогічний інститут закінчила. А потім в Київ на режисера поступила в університет імені Карпенка-Карого. У Києвi 30 років i прожила. Після університету працювала режисером на радіо, потім викладала в університеті мистецтв. Але він холодний для мене. Москву взагалі не люблю, безалаберне місто. Петербург для мене також чужий, хоча він дуже красивий, для мене це місто-музей. А Іллічівськ мені дуже сподобався, не дивлячись на п’ятиповерховки. Все ж таки талановито Хмельнюк зробив його компактним. Справа навіть не в компактності міста, а в його мешканцях. У маленькому місті навіть люди інші. Всі вітаються, дуже доброзичливі, хіба що ще в Західній Україні люди такі щирі. Іллічівськ став моїм домом.

Як Ви вирішили стали режисером? Розкажіть про початок свого творчого шляху.

– Після закінчення педагогічного, я зрозуміла, що драматургія – це моє. I у 1951 році поступила на режисера в університет імені Карпенка-Карого. Моїм майстром був Мар’ян Крушельницький. Він став моїм першим і найголовнішим вчителем у житті. Це був актор, рівного якому не було і не буде, хіба що Чарлі Чаплін. Читав лекції по Курбасівських конспектах. Саме він після розстрілу Курбаса підняв театр на височінь. У 1963 році, після смерті Крушельницького, я написала книгу спогадів про нього «Мар’ян Крушельницький. Спогади». У книгу ввійшли спогади про майстра всіх провідних московських і київських режисерів, а також акторів, які його знали.

Ви вже дуже давно мрієте про театр в Чорноморську і не один раз просили про це міського голову. Що Вам говорили у відповідь?

– В нашому місті є стільки чудових місць, де б міг бути театр. Іллічівськ – місто молоде, і архітектурній ансамбль в нас бідний. Я 20 років сподівалася на Хмельнюка, 20 років без театру, 20 років він брехав менi. Я йому пропонувала і замість барана у Молодіжному парку поставити театр, і в старих дитсадках, і в деяких місцях, де щоразу кафе змінюються. Він посилав у відділ культури, тоді ще начальником Кедик Марія була, потім стала Юлія Крістанова. Виділили якесь приміщення, «приліпку» коло базару, а потім там «Академию загара» зробили. А що взяти з мене, що взяти з культури? Так за 20 років в мера грошей ні на театр, ні на розвиток мистецтва і не знайшлося. Звичайно, збудували потім Палац культури і ту задушливу, амфітеатральну залу на 300 місць у підвалі. Та хіба може бути театр у підвалі? Театр мусить бути на п’єдесталі.

Ваше звільнення пов’язане з тим, що Ви прямо виказали Вашу думку про новозбудований Палац культури?

– Наступного дня після того, як я відверто виступила з приводу будівлі Палацу культури на телеканалі «Глас», Юлія Анатолівна Крістанова сказала мені: «Маргарита Степановна, придется Вам временно уйти с должности». Я пішла без сварок, за взаємною згодою. Шкода, що у нас відділ культури очолюють люди, які на ній не знаються. Але зараз мені цю залу за потреби завжди шанобливо надають.

Навіть після звільнення Ви продовжили улюблену справу, і зараз Ви керівник театральної студії «Юнь», так?

– Я обійшла багато шкіл, і усюди ті ж самі проблеми: нема приміщення, брак часу. Але ніде мені так не прижилося, як у першій школі. І тут все діло в тому, що директор цієї школи, Ольга Петрівна Петлюк, відчуває театр душею, вона сама готова актриса і керівник театру. Була б трохи молодша – я обов’язково дала б їй роль (посміхається).

Взагалі, я вважаю, що без театру не може бути життя у школі. Театр розвиває дітей різнобічно, це художнє виховання словом. Моя програма самостійна, але в ній багато програмних творів Шевченка, Чехова, Бернарда Шоу, Гоголя, ну і, звичайно ж, Лесі Українки. Десять сцен тільки за Лесею. А скільки талановитих дітей ходять до мене: Паша Пугачов, Катя Бикова, Оксана Ровная, Дмитро Полян, Євген Шевчук, Юлія Кустова, Олексій Красовський. Про артистів зі студії «Юнь» можна говорити ще і ще. Розумієте, коли мистецтва нема, то люди у багні живуть. Настільки я вірю в силу мистецтва, театру, музики, літератури, поезії, що віддала йому все свідоме життя.

Мені відома Ваша любов до Лесі Українки. Ви справжній знавець її творчості.

– Я відкриваю для себе Українку й досі. Так я люблю її, вона була темою моєї дисертації. Вона моя покровителька. Коли Іван Кавалерідзе починав робити скульптуру Лесі Українки, я порадила йому зробити її з крилами. Бо Леся, будучи в Криму, якось сказала Мержинському: «Щоб жити тут, треба мати крила». І тоді він так і зробив. У нас навіть є фотографія з макетом. Він подарував мені цю скульптуру, а я її передала в Луцьк до музею Лесі Українки. Взагалі, я мріяла зробити шкільний юнацький театр імені Лесі Українки.

Ви маєте на увазі того самого Івана Кавалерідзе – відомого скульптора та кінорежисера?

– Так. Життя мені подарувало дружбу з прекрасними людьми. Мій перший чоловік був журналістом. Разом з ним я ходила до тих, у кого він брав інтерв’ю. Одного разу він взяв мене з собою на інтерв’ю до Івана Кавалерідзе – першого скульптура в Радянській Україні, ще за царської Росії в нього був царський орден за пам’ятник Ользі. А у 1918 році, після указу Леніна знести пам’ятники царям, він зробив п’ять пам’ятників Тарасовi Шевченку, бо кого ще в Україні замість царів ставити? Його мрією було поставити всіх князів від Михайлівської площі до університету. Коли ми познайомились, мені було 26 роки, а йому 86. Я тоді тільки народила донечку і викладала режисуру в інституті культури. І скільки я в нього навчилася! Як він елегантно знімав пальто, справжній кавалер! Вчився ще на дочках Миколи IІ. В 1914-1915 роках був у царській гвардії. Він був справжнім зразком елегантності. Все краще, що було в його епосі, я всмоктала в себе. До речі, Іван Кавалерідзе дожив до 90 років і помер у ліжку, ліплячи макет скульптури.

Під час розмови Ви з такою любов’ю розповідали про Крим. Яким Ви запам’ятали Ваше рідне місто Сімферополь ?

– Моє дитинство пройшло у цьому місті, і ніде більше мені не буває так гарно, як там. Як би спекотно не було, мені там завжди тепло, сухо, усюди мені там добре: і в горах, і біля моря. Там навіть сніг сухий. Я їздила туди часто, коли Крим ще був мій. Я пам’ятаю Сімферополь аристократичним, благородним містом, переначиненим російською інтелігенцією, яка осіла в Криму в ті часи. Дами та кавалери ходили з білими парасольками, в білих рукавичках, туфлях. А які там солодощі! Я таких ані в Одесі, ані в Києві не куштувала, окрім київського торта хіба що. А ранні вишні, а морозиво яке там в стаканчиках! Ще дитиною любила тістечка «картопля», еклери. І досі смак кримських солодощів пам’ятаю.

На цій солодкій ноті ми закінчили розмову з Маргаритою Степанівною. Зараз вона проходить курс лікування у Києві. Ми сподіваємося, що після приїзду Маргарита Степанівна розповість нам ще не одну історію зі свого життя. Бажаємо їй швидкого і повного одужання і багато років життя.

Розмовляла Дар'я Шулянська

Довідка:

Іван Петрович Кавалерідзе (26 квітня 1887, хутір Ладанський — 3 грудня 1978, Київ) — український радянський скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист. Народний артист УРСР (1969).

Мар`ян Михайлович Крушельницький (1897 - 1963) – режисер, актор, народний артист СРСР(1944), професор, один із фундаторів українського театру.