Допомога мирному населенню України, що постраждало від війни, - колосальний внесок у спільну перемогу нашої країни на тлі постійної небезпеки та агресії ворога. Саме взаємна підтримка і чуйність допомагають нам зберегти свою національну ідентичність, не допустити ще більш повального виїзду наших людей, які залишилися без даху над головою, за кордон, та надає тендітну, але все ж таки впевненість у завтрашньому дні. На жаль, у багатьох містах України – і Чорноморськ не виняток – системна благодійність стала ґрунтом для політичного піару, публічних інтриг, а в деяких випадках партійним маскуванням.

Проте добрих та порядних людей завжди більше. Просто ми про них знаємо менше, адже вони творять дива милосердя без зайвого розголосу та пафосу. Вони не чекають нагород і не шукають посадових привілеїв, а про їхню непросту роботу ми дізнаємося лише тоді, коли вона вже зроблена і на їхню адресу звучать слова щирої подяки. Таким прикладом волонтерства став чорноморець Леонід Ломбарський, у побуті сім'янин та працівник вантажних перевезень. З ним і зустрівся журналіст Першого інформаційного порталу, щоб дізнатися про причини, мотивацію та джерела натхнення для допомоги своїм співгромадянам.

Льоня, розкажіть, де і за яких обставин вас застала війна?

Рано-вранці 24 лютого я був удома і планував свою рутинну роботу, якою заробляю ось уже 17 років. Ніхто не думав, що біда так близько, і мою родину вона застала так само несподівано, як і більшість наших співгромадян.

А коли ви почули про вторгнення, не було бажання записатися в ТРО, ви ж досить міцний і здоровий хлопець з огляду на вашу професію?

Так, патріотичний порив, безперечно, був. Але потім я згадав, як служив в армії, і зрозумів, що тут багато в чому ситуація залежить від везіння. Якщо потрапиш на не цілком адекватного командира, то неприємностей може бути більше, ніж від тебе користі. Я міг би розповісти безліч прикладів, коли взаємини командувача ротою і рядового солдата завершувалися сумно для останнього. Армійська дисципліна і спосіб життя відрізняються від повсякденного, і я вирішив, що в тилу поки що від мене буде більше користі.

Але раніше ви не займалися волонтерською роботою і не володіли специфікою цієї часто невдячної праці?

Правду сказати ні. Саме війна стала для мене повномасштабним поштовхом, тригером.

І як у вас все почалося?

Оскільки я вже 17 років у сфері вантажних перевезень по всій Одеській області, мене досить добре багато хто знає. Знайомий, який вступив у територіальну оборону, звернувся через 1,5 місяці після початку війни по допомогу. Його батальйону під Березівкою потрібне було багато чого, і оскільки він мені довіряв, то написав список необхідних речей. Сам я, звичайно, зібрати цього не зміг би, тому зробив пост на Facebook, і, на мій подив, відгукнулося чимало людей. Скидали гроші навіть із-за кордону. Я зібрав майже 30 тисяч гривень і двічі зганяв до них на своєму "бусику", привізши генератор, їжу, воду, предмети амуніції. І далі воно вже якось закрутилося.

Я, якщо чесно, взагалі сумнівався, що в мене вийде, але це був час такої солідарності, коли достатньо було виявити ініціативу, а решта її підхоплювали попри труднощі та заклопотанність. Так, наприклад, один волонтер із Миколаєва мені допомагав зі збором коштів для товариша з ТРО, хоча у них там величезне завантаження: щодня стріляють і бомблять, люди стікаються з усіх кінців регіону. Ми і зараз з ним активно підтримуємо зв'язок, і тепер вже я роблю все, що в моїх силах, щоб підтримати хлопців, які потребують допомоги на лінії фронту.

Однак, як ми бачимо з ваших публікацій у соціальних мережах, ви не обмежуєтеся збором для військових та біженців з інших територій України до наших міст. Також ви активно допомагаєте дітям із наших чорноморських малозабезпечених сімей.

Так, а тут уже зіграло і сарафанне радіо, і, в принципі, моя робота. Один із таких випадків: я просто перевозив меблі жінки із села Барабої, яка пішла з трьома дітьми від чоловіка. Дорогою, як це часто буває в дорозі, розмовляли, вона поділилася своїми проблемами. А я така людина, що коли бачу потребу, то намагаюсь на неї відповідати. І тепер, коли я вже отримав досвід надання допомоги військовим, то зрозумів - немає нічого складного, щоб так само допомагати дітям. Але тут я вже підключаю фантазію.

Так, середня донька цієї жінки, наприклад, мала днями день народження. І я вирішив з усією її малечею і своєю 9-річною донькою сходити до басейну біля моря. Набрали з собою їжі, купалися, отримали море вражень, а потім мама іменинниці зізналася, що це перший справжній День народження для її дочки за останні три роки.

Ось ви зараз згадали свою доньку. Скажіть, я думаю, це багатьом буде важливо та корисно дізнатися. Як ставиться ваша власна сім'я до того, що багато вільного від роботи часу ви тепер приділяєте не їм, а невичерпним потребам по суті чужих людей?

Моя сім'я ставиться з розумінням. Думаю, що війна змінила не лише мої пріоритети та уявлення про життя. Я не зміг би стояти осторонь, бачачи, скільки навколо горя та поневірянь, і моя дружина це розуміє. А я, у свою чергу, намагаюся робити нам усім спільний вихідний, коли ми можемо десь відпочити, поїсти піцу, з'їздити до кіно.

Бачу, Леоніде, ви себе буквально знайшли у волонтерській роботі. Зараз, судячи з тих же постів у Facebook, ви тісно співпрацюєте і з Жанною Гопповою з відомої “Кулінарної сотні”. Коли війна закінчиться і ми переможемо, чи збираєтеся ви продовжувати займатися волонтерством і далі?

Подивимося, як буде. Я поки що не маю наміру загадувати так далеко. Можливо, у майбутньому оформлятиму якийсь фонд, бо “одинакам” люди довіряють менше, ніж організаціям. А оскільки моя допомога іншим цілком заснована на донатах простих людей, а не великих меценатів чи бізнесу, то я мотивований бути максимально відкритим та підзвітним і завжди радий підтримці.

Ми пам'ятаємо, як активно та натхненно брали участь у волонтерській діяльності майже всі чорноморці у перші тижні війни. Потім почалися вигоряння, пасивність... Чи можете ви назвати головні проблеми благодійності, і як уникнути втоми, що призводить до байдужості? Ваш рецепт.

На жаль, за свою коротку діяльність я вже встиг зіткнутися з переселенцями та нужденними, які твердо переконані, що їм усі чимось зобов'язані. І не просто не вдячні за надану їм допомогу, але й вимагають більше та краще. Це дуже засмучує. А взагалі, щоб не “вигоріти”, потрібно знайти однодумців, тих, хто тебе підмінить, у скрутну хвилину підтримає. І обов'язково давати собі вихідний, навіть якщо дуже хочеться комусь допомогти прямо зараз: ні, обов'язково потрібно залишати час для себе, для своїх близьких, щоб потім знову "в бій".

І насамкінець, Льоня. Думаю, наше з вами інтерв'ю прочитають не лише прості люди, які щиро вас підтримують і через вас творять добро, а й представники влади та політики. Може, є у вас потреба в чомусь, що могло б покращити оперативність та якість вашої безоплатної роботи у цей важкий час?

Так, якщо чесно, мені дуже не завадило б невелике приміщення, куди люди можуть приносити коляски, дитяче харчування, намети та інші необхідні предмети допомоги. По суті, я все таскаю за собою на своєму вантажному автобусі, а це й витратно, і не завжди зручно, коли паралельно працюєш. Думаю, за бажанням таку невелику криту площу можна знайти та надати.

Розмовляла Катерина Білоброва