Антоніна Балакіна — жителька Чорноморська, яка до війни працювала в Одеському аеропорту, а зараз разом із донькою знаходиться у німецькому місті неподалік від Штутгарта, куди дійшов її дідусь під час Другої світової. Наша героїня розповіла про друзів на війні, стосунки з ексчоловіком і родичами-росіянами та життя у Німеччині.

В ніч, коли почалася війна, я була на зміні в Одеському аеропорту. Я працюю інспектором у службі авіабезпеки аеропорту.

Я чула ці перші вибухи. Але нам дали вказівку не залишати пост та працювати до кінця зміни. Я їхала додому під вибухи. Годину стояла у величезній пробці біля заправки. Мене нудило, руки були ватні.

Я знаю кожен сантиметр аеропорту, тому з новиною про вибухи там ніби розірвалось щось всередині.

Дуже багато колег пішли в ЗСУ. Вони пишуть, що стоятимуть до смерті, бо ніхто не хоче жити у росії.

Я радію кожному їх повідомленню “Ми тримаємося. Україна переможе”. Вони герої і йшли не за гроші, але, до речі, як і обіцяв президент, отримали 100 тисяч гривень за місяць.

Для батька моєї дитини я фашистка і щоразу чую від нього образи лише тому, що я українка.

Ми розлучилися за рік після народження нашої доньки ще у 2008, того ж року він переїхав до росії. Пропаганда працює дуже добре. У 2010 році, коли ми бачились в останнє, він розповідав мені, як все погано в Україні і як добре на росії. Але я вже не звертаю уваги на образи, жартую, що зайнята і йду “готувати дітей”.

Життя доньки його не цікавить. Він вірить, що нас звільняють, що ми це заслужили, розмовляє тільки завченними фразами кацапів і каже “потерпіть трохи”.

Ми вирушили 4 березня, після того, як було окуповано атомну станцію в Запоріжжі.

Поїхали з Чорноморська під тиском батьків та брата. Сіли в маленьку машину разом з донькою, дружиною брата і моєю племінницею. Виїхали до Паланки, де була величезна черга, і поїхали до Старокозачого у Молдову.

У Кишинеу на одну ніч ми зупинилися у знайомих, які щороку приїздили на море до Чорноморську. Потім поїхали в Румунію. В Яссах нас зустріли так тепло — нагодували, обігріли. Потім серпантином через румунські гори в малесенькій машині. Я не відчувала праву ногу через натискання на педаль. Проїхали Румунію, Угорщину, Австрію і приїхали до Німеччини.

Подали на тимчасовий притулок, і вчотирьох живемо у знайомих у місті Роттенбург-ам-Неккар.

Вони росіяни, які емігрували 8 років тому, тому що не підтримують росію. Я відкрила банківський рахунок і заповнила документи, в яких вказали банківські карти, рахунки в українських банках, кількість готівки. Я офіційно працевлаштована в Україні, тому вказала свою заробітну платню. Штраф за неправдиву інформацію - 5 000 євро. Німецька влада порахувала, що на березень і квітень гроші в мене є, тому соціальну допомогу отримаю лише у травні.

Цих грошових виплат вистачатиме, щоб жити тут. Виплати на дорослого 367 євро. На дитину старше 14 років — 326 євро, до 14 років — 283 євро.

Поки ми живемо за свої гроші. Але і цих грошей у майбутньому має вистачити. Містом пересуваємося громадським транспортом, бо бензин дорогий, а для українців проїзд в автобусах безкоштовний. Ціни на продукти майже такі ж, як в Україні, а одяг навіть дешевше. До того ж одяг, техніку можна безкоштовно взяти у центрах допомоги.

Вчора от вчителька Діани запросила дівчат до себе додому, щоб підстригти їх та їх мам. Вона зробила торт і була нашим персональним перукарем.

Донька вивчала німецьку у гімназії Чорноморська, і зараз українських дітей зібрали в окремий клас, де вони готуються до навчання в німецьких школах. А от племінниці 7 років, її одразу відправляють в німецьку школу, бо маленькі діти швидко адаптуються до мовної середи. Паралельно дочка робить домашнє завдання для чорноморської гімназії, бо рік закінчити треба.

Донька звинувачує мене у тому, що ми поїхали.

Донька ображена на мене за те, що поїхали зі своєї землі. В 14 років тебе вже виховують не батьки, а обставини, у яких ти живеш. Діана читає новини, в яких бачить вибухи, міста в окупації, наслідки. Вона дуже сильно плакала на мітингу у Штутгарті. Там була вистава, в якій російські військові розстрілювали матерів з дітьми, а потім робили селфі на фоні трупів.

Я етнічна українка. Мої прабабусі і прадідусі були українцями. Але мій дідусь був комуністом та атеїстом, тож мама вихована у любові до Радянського Союзу. До 2014 року мама була проросійською, ностальгувала за СРСР, де було безкоштовне житло, освіта. Але після Революції Гідності для неї все змінилося. А зараз навіть моя бабуся у Києві, яка ніколи у своєму життя не матюкалася, послала свою сестру з Москви у напрямку російського корабля. З родичами з росіїї ми також перестали спілкуватися.

Моє ставлення теж змінилося ще у 2014 році через подругу-історика Дашу Бурковську. Ми сперечалися про Сталіна, революції, голодомори. Даша мені показувала документи, наводила факти та беззаперечні докази. Зараз я розумію, наскільки важлива історія.

Звичайно, ми плануємо повернутися в Україну. Поспілкуюся з тими, хто в Україні й хочу додому. Але начитаюся новин і розумію, що війна може закінчитися нескоро.

Тільки зараз нервова система почала стабілізуватися. На третій місяць війни я почала помічати, що тут гарно — будівлі, річка, квіти. Фізично я тут, а думками - в Україні.

Ми повернемося в абсолютно іншу державу.

Я впевнена, що Україна після перемоги буде геть іншою. В нас буде максимальна згуртованість. Я любитиму свою роботу ще більше, навіть нічні зміни. Ми відбудовуватиме державу у протилежному напрямку від “совка”. Мільйони людей, які повернуться з-за кордону, привезуть із собою впевненість, що можна жити без корупції. А держава контролюватиме іноземні вливання, які підуть на відновлення інфраструктури та житлового фонду. Люди сортуватимуть сміття і намагатимуться жити без парканів.

Наші діти вже бачать нашу державу такою —

сильною і найкращою.

Спілкувалася Дар'я Дудка