Сьогодні, 11 січня, свій день народження святкує відомий в Україні волонтер та організатор акції «Велика українська хода» Катерина Валевська. Влітку 2016 року із ходою Катерина дійшла до Чорноморська. Саме тоді військовий кореспондент, письменниця, волонтер і просто сильна і красива жінка дала відверте інтерв’ю Першому інформаційному порталу Чорноморська. Ми говорили про долю, про рішення, які змінюють наше життя, про великі гроші, маленькі радощі та справжнє щастя.

Життя до і після

За фахом я вчителька російської мови і літератури. Викладала у школі, працювала в дитячому садку. Потім захотілося великих грошей і я зайнялась бізнесом. Згодом відкрила свій перший ресторан, стрип-бар. В 2000 році переїхала до Києва.

Потім разом з чоловіком ми відкрили аграрну компанію. Пройшло ще сім років. Я жила у Києві, була розлучена. Займалася баром, магазином, мала модельний бізнес. Я багато заробляла, але в мене боліла душа, і я не могла зрозуміти, для чого я живу. Я шукала себе.

В 2009 році стала на шлях очищення. Вирішила перемогти сама себе . Поставила за мету стати найкращою.

"Перше, з чого я почала – вчилася не матюкатись"

Потім я вчилась не брехати, і тоді люди стали від мене відпадати пачками. Далі було найтяжче – відмовитись від бруду і брехні. Для цього потрібно було відмовитись від бізнесу.

4 тижні сидіння на кухні. Поламала всі телефоні картки. Тоді в мене було 4 дорогих телефони, які постійно дзвонили. Комусь потрібні були гроші, комусь пожити у мене, комусь машину, комусь погуляти за мій рахунок. Тепер маю один телефон і справжніх друзів в записнику.

"Коли я відмовилась від бізнесу, від мене відмовились усі ті, кого я вважала друзями."

Їм не я була потрібна, а мої кошти та зв’язки. Я могла спокійно віддати 3 штуки баксів.

Довелося пройти шлях приниження. Але тоді почали відкриватися таланти. Якось навіть написала оповідання «Любимой с небес» російкою. Пішла навіть в дурдом перевіритись.

"Потім було півроку відлюдництва"

Я жила в 90-а кілометрах від Києва, на окраїні села біля лісу.

Я почала розуміти птахів, відчувати людей. Відмовилась від косметики, сама збирала трави. Прокидалася о п’ятій годині ранку. Сама варила масла на водяній бані, лосьйони. Два літри конвалієвого масла робила. Перший раз землі торкнулася. Квіти. Журавлі. Єднання з природою.

Пришла на Майдан загартована і чиста.

Це було 10 грудня 2013 року. Тоді таких нас було лише 5%.

Голодна, холодна. У кишені лише 8 гривень, навіть прапори не можу згорнути – пальці заморозились.

Я почала ходу у 2014 році. Вона стала подарунком від Бога. Це його замисел. А я лиш виконую свою місію і покладаюся на Нього. За все, що відбувається, я дякую вищим силам. Мета ходи – пройти всією Україною, від міста до міста заради миру і перемоги.

Але були такі миті, коли була і голодна, і без грошей. Тоді ще ні преса, ні телебачення не розповідали про ходу. Пам’ятаю, сідала на лавочці, сніг, мороз, в кишені 8 гривень, прапори не можу зібрати, бо пальці заморозились. Почала плакати. І тут іде жінка, дає мені 200 гривень. Іде інша – ще 200 гривень. В мене вже є гроші на квитки. Поїхала далі. Бог допомагає руками людей.

Одного разу в волонтерському центрі зустріла знайомого, Батю з Майдану. Він покликав у свій батальйон військовим кореспондентом. У липні 2016 року дали посвідчення і звання капітана.

Мене бояться, не люблять і поважають

Ідучи Україною, зустрічаєш різних людей, іноді і злих. Тоді вони починають тикати свої документи. У такому разі я кажу, що документами можеш тут світити, а от що людина ти погана, я бачу. Мною маніпулювати неможливо. Я служу Богу і народу України. Оце мабуть воно і є щастя.

Я була багатою, але не була щасливою

Тепер я багата духовно, маю друзів по всій країні, грошей не маю, але подорожую всією Україною. Зараз дуже цікавий історичний час. 2017 рік – золоте сторіччя. Вже гинуть люди по всьому світі. Планета палає, і врятувати себе можна тільки роблячи добрі справи.

Я не належу сама собі.

Я принесла себе в жертву Україні. Я завжди в дорозі, вже люди на вулицях пізнають. Підходять з такими питаннями, ніби я головнокомандувач.

Революція Гідності очистила мене і від родини.

Це боляче. Але перевиховувати і перероблювати людей немає сенсу. Навіть розмовляти важко. У моїх рідних російське громадянство, але вони живуть в Україні. З сином спілкуюсь.

В житті хто віддає все, отримує найкраще.

Треба робити справу так, щоб пишатися собою. І таких самовідданих людей багато в кожному місті. Я їх називаю ліхтариками. А коли люди-ліхтарики з’єднаються, у світі засяє сонце правди.

«Під небом України»

Бог мені дав талант письменниці. Писала казки, оповідання. Зараз я пишу книгу «Під небом України», у якій будуть усі спогади про ходу. Кожне місто – це новий розділ книги.

Паралельно планую фотовиставку «Обличчя війни». Я завжди захоплювалась фотографією. У кожному місті я роблю біля 400 фото. Вже маю більше 17 тисяч світлин. Зараз шукаю гроші для фотовиставки, бо треба роздрукувати світлини.

Чорноморський прапор став 214-им

Чорноморськ – перше місто, де я зустріла одразу трьох поетів: Прокоп’єву Людмилу, Валерія Демиденко та Варвару Гоцуляк. А поети – це пророки. Я вдячна вашим волонтерам. Відчувається, що тут є єдність.

Місто і влада – це різні речі.

В кожному місті є справжні люди. Навіть якщо влада байдужа. Буває і таке, що двері офісів волонтерів закриваються, але то аферисти. І нас багато. Якщо б вийшли всі люди, і кожен звернувся до своєї влади, то було б інакше. Та найстрашніше – то байдужість.

Територія вільних людей

Я мрію створити музей просто неба. Один влада погодилась зробити в Крижополі. 20 соток землі. Поле, лісопосадка. Там будуть хатинки, елементи українського побуту: мотанки, ляльки. Там же будуть бліндажі, окопи, землянки. Хочу відтворити все як на передовій. Трохи згадки і про Майдан там буде. Намети, майданівська і атошна кухні. Хлопцям завеземо новий, а в музей заберемо їх посуд.

Люди нещасливі, бо не живуть своїм життям.

Я теж робила помилки. Колись я займалася бальними танцями і була професійною танцюристкою. Під час навчання в Ізмаїльському педінституті танцювала в ансамблі. Якось сталося, що дівчина з колективу зламала ногу, і я стала в основний склад. Тоді я не співчувала їй, а зраділа.
Через декілька років я отримала таку ж саму травму.

Підняття на Говерлу

Ми плануємо піднятися з усіма прапорами на Говерлу для того, щоб попросити в Бога пробачення і миру, а людям прозріння.

Правда в кожного своя, а істина одна.

Зараз іде війна свідомості, духовності, інтелекту. Тож треба іти шляхом істини і все буде добре. І хоч це може бути тяжкий шлях, але для того, щоб стати непереможним, треба перемогти себе. Тоді ви будете мати Бога в душі і виконувати свою місію.