Незважаючи на те, що Одещина залишається тилом під час війни в Україні, чимало жителів Чорноморська виїхали за кордон. Хтось хоче перечекати, інші вирішили не відкладати життя на потім та обживатися на новому місці.

Ірина Кучерявенко – власниця кав'ярні-кондитерської “O-bakery” у Чорноморську, яка відкрилася влітку 2021 року. Разом із 9-річною донькою Ірина переїхала до Португалії, де вже влаштувалася на роботу, записала доньку до школи та налагоджує життя за 4 262,9 км від дому, рідних та успішного бізнесу.

Після зміни на роботі та безкоштовного заняття тенісом, ми зв'язалися з Іриною по ZOOM, щоб дізнатися про труднощі та радощі нового життя. Отже, 2 місяці війни, 2 години різниці в часі та 2 українки, яких “русский мир” змусив розпочати життя з нуля.

Ірино, де ви зараз знаходитесь і як пройшов ваш сьогоднішній день?

Ми у місті Коїмбра. Ця перша столиця Португалії, невелике, але старовинне місто. За 15 хвилин на машині можна об'їхати його повністю.

Як і зазвичай, ми прокинулися, разом вийшли до школи та на роботу на 9 годину ранку. Я працюю до 16:00, якраз коли донька закінчує уроки. Потім йду на тренування чи теніс, яким, як українка, я можу займатися безкоштовно.

Донька не продовжує навчатися в українській школі онлайн?

Доньку взяли безкоштовно до приватної американсько-португальської школи, після того, як я написала туди листа. Але паралельно вона займається онлайн з нашим учителем у школі, щоб отримати атестат. Їй 9 років, вона якраз закінчує молодшу школу.

Наскільки швидко вдалося знайти роботу на новому місці?

Перший місяць я ридала через те, що немає роботи та житла. Я була господаркою свого кафе з підлеглими. А коли приїхали сюди, довелося ходити на багато співбесід, особисто заходити до кафе, показувати свою сторінку в інстаграм та розповідати про себе. Але ж без результату. Я була у розпачі.

Але потім доля привела до ресторану Praxis. Перші два дні я працювала помічником офіціанта. Протирала ганчіркою столи, виделки, ложки. Було морально важко працювати ганчіркою після свого бізнесу.

Від роботи ганчіркою я перейшла до десертів. Мені знадобилося два дні, щоб стати головним кондитером ресторану. За два дні мої десерти розійшлися вщент, і бос був задоволений. Поїхав зі мною на закупівлю, виділив ящики на кухні. Моя завзятість та бажання бути на своєму місці дали результат.

Як наважилися залишити свій бізнес у Чорноморську та коли зрозуміли, що хочете поїхати?

Ми поїхали 1го березня. Не знаю, рівень тривожності зростав, і щось клацнуло. Багато друзів уже роз'їхалися. І моя мама дуже наполягала, щоб ми поїхали. Говорила, якщо ми будемо в безпеці, то й їй буде спокійніше.

Я, як мама, її розумію. Насамперед, я думала про безпеку своєї дитини. Щоби моя донька була відсторонена від тих важких моментів, які відбуваються зараз в Україні.

На збори пішло 40 хвилин. Доньку в зуби, сіли у свою машину та поїхали до Кишинева. Там пробули тиждень, а коли прийшло розуміння, що війна надовго, вирішили їхати до Португалії. 1500 кілометрів та 5 днів у дорозі. Щоночі ми ночували в недорогих готелях - Угорщина, Румунія, Франція, Німеччина, Португалія.

Чому вирішили їхати саме до Португалії?

Португалію обрали через клімат і океан, що важливо для людей, що виросли біля моря. І української діаспори. Ще одним важливим фактором були ціни. Вартість продуктів практично збігається із українськими цінами. У мене були заощадження, але гроші мають властивість закінчуватися. Тож обирали не найдорожчу країну.

Порівняно з іншими країнами Європи, Португалія радше бідна країна. Рівень зарплат тут низький. В Україні я заробляла більше, ніж тут. Але при цьому житло тут дороге. Однокімнатна квартира від 700-800$, і це без меблів. При зарплаті 800-1000$ на місяць.

У Португалії ми не мали ні друзів, ні рідних. Їхали в нікуди. Ми доїхали до села Soure. Керівництво селища виділило нам житло, де ми три тижні жили безкоштовно. Це селище стало нашим будинком у березні, місцем де було спокійно та безпечно.

Пізніше за 20 кілометрів від нашого селища ми знайшли школу у місті Коїмбра. А друзі, з якими ми разом виїхали із Молдови, у цьому місті знайшли роботу.

Я почала шукати житло на португальських сайтах, booking, airbnb. У Португалії не так легко знайти безкоштовне житло. Окремі сім'ї розміщують у себе українців, але їх замало. Місцеві здають квартиру щонайменше на рік. Я домовилася з господинею на місяць, нам поступилися ціною. Але наші апартаменти більше нагадують готельний номер. Немає духовки, своєї пральної машинки.

Як довго оформляли документи, медичне страхування?

Ми подавали документи на тимчасовий притулок. За три тижні отримали податкові номери, страховку, медичні номери. Змогли відкрити банківський рахунок та завести банківську картку. Соціальна допомога нам належить, але поки що її не нарахували. Приблизно 90 євро на дитину та 180 євро на дорослого.

Чи вийшло вже знайти українське ком'юніті?

У Лісабоні багато українців, а у нашому місті ні. Але щотижня їздимо до океану, який за 40 хвилин від нас, і там у кафе часто збираються всі наші. У нашому місті теж є кафе, в якому щоп'ятниці збираються дівчата з колишніх країн СНД — Латвії, Казахстану, України. На манікюр я ходжу до українського майстра, мій перукар — білоруска. Наші - професіонали своєї справи, особливо у сфері краси.

Без знання португальської мені важко. Для мене вона виявилася дуже складною. Але я говорю англійською на середньому рівні. Я вдячна своїй шкільній вчительці, яка дала нам таку базу, що за стільки років без практики я спокійно можу спілкуватися на роботі. Дякуємо вам, Ганна Олександрівна Падалко (4 школа)

Тут є безкоштовні курси португальської для біженців, але я на них не записалася, тому що у пріоритеті зараз робота. Заняття йдуть весь день із 9 ранку до 5 вечора.

Чого найбільше не вистачає у побутовому плані?

Найбільше сумую за сиром. На ринках і в магазинах він рідкий, зернистий і солоний. Сирники зробити не виходить. Але решта продуктів, як і в Україні. Ціни на них такі самі. Але є й недорогі делікатеси. Наприклад, ми купуємо устриці по 4 євро за 10 штук.

Ще бракує сучасності, руху. Місцеві повільно насолоджуються життям. Люди тут дуже добрі та чуйні. Тут спокійно, безпечно, але нудно. До одеського рівня сервісу та дозвілля далеко, як на мене.

Чи плануєте закривати кав'ярню у Чорноморську?

Місяць тому кав'ярня знову відкрилася, щоб бариста та кондитер, що залишилися у Чорноморську, могли працювати. Мама займається закупівлею, батько — фінансами, брат їм допомагає. Бізнесом керуватиму онлайн.

А про повернення додому думаєте?

Я живу тут і зараз. Я дуже люблю Чорноморськ, але вже кілька років у мене були думки про переїзд до іншої країни. Але ніколи не думала, що переїду за таких обставин. Декілька місяців ми плануємо бути тут, а далі — подивимося.

Ірина не єдиний кондитер із Чорноморська, якому вдалося знайти свою роботу, виїхавши з країни. Адже конкуренція вдома була досить високою, а наші дівчата не звикли сидіти склавши руки. Як живуть, працюють і чекають на повернення додому наші чорноморочки, читайте в наступних матеріалах