Втратив ногу, але зберіг інтелект і волю: воїн з Чорноморська про мету війни з Росією

11 сентября 08:30 1141 0
Втратив ногу, але зберіг інтелект і волю: воїн з Чорноморська про мету війни з Росією
Люди

Шпиталь, в якому я знаходжусь, заповнений пораненими бійцями, і тут багатолюдно. На вході чергує озброєна варта, крізь неї спішно проходять відвідувачі. На лавках палять чоловіки: деякі вийшли сюди на милицях, хтось намагається вправлятися без руки, яка пронизана металевою спицею. Тут лікуються захисники та захисниці зі всієї України, й звісно, є і з нашого Чорноморська. Тут і Микола Мельник, наш черговий герой, співрозмовник, якому є що розповісти про війну зсередини.

Він вже багато років живе і працює політичним експертом в Києві, але з дитинства знає кожну вулицю, кожен куточок рідного міста біля моря, його школа - гімназія №1, альма-матер, як у більшості чорноморських студентів, - в Одесі. Він брав участь в подіях Євромайдану з 2014го, боронив кордони України в АТО з 2015го, а коли почалась повномасштабна війна - з першого дня встав на захист нашої незалежності. В червні цього року він втратив ногу в контрнаступальному бою зі своїм батальйоном під Запоріжжям.

Коля усміхнений, він не схожий на того, для кого з втратою кінцівки закінчилось все життя. Навпаки, здається, для нього все лише починається. Йому вдалося зберегти інтелект (який, до речі, допоміг свого часу написати понад 150 законопроєктів для парламенту), почуття гумору і готовність боротись за права української нації - якщо вже і не на полі битви, то ідеологічно.

Миколо, ви з 2011 року проживаєте в столиці, але тут, в Чорноморську, живуть ваші батьки, донька. Чи коректно вас називати в рамках інтерв’ю саме чорноморським захисником?

Впевнено так. Бо я досі зареєстрований за своєю адресою на Героїв Сталінграда, це вже Парусна, здається, і я досі маю право обирати владу у своєму місті. Це, мабуть, і робить мене мешканцем Чорноморська, бо я і податки сплачую також в цьому місті. І, чесно кажучи, долею нашого міста я переймаюсь значно більше, ніж долею Києва; нехай пробачать мені всі кияни.

Боротьба в тому чи іншому вигляді - невід’ємна частина вашого свідомого життя. Очевидно, що кожного разу, як ви брали зброю до рук, ви мали потужну мотивацію. В принципі, у кожного з нас сьогодні має бути мотивація, але єдине що зупиняє - звичайний людський страх. Тож маю спитати, чи було вам страшно, і як вам вдавалось цей страх подолати?

Страшно було завжди, як будь-якій людині, це нормально, це відповідає основному інстинкту, який надає шанси вижити - самозбереженню. Водночас страх не має паралізувати твою внутрішню дисципліну. Чи було страшно йти на Банкову? Чи переживав я в боях на Грушевського? Чи в боях на Інститутській? (мова про події на Майдані взимку 2014 року, - прим.) Мабуть, так. Чи вірив я тоді в перемогу? Ні. Чи хотів я тоді втекти? Теж ні. Бо мене виховали в традиціях, що власні переконання - якщо вони є - треба відстоювати. І, до речі, ніщо так не гартує характер, як кінець 90-х - початок 00-х в славетному місті Іллічівськ.

Тому страх супроводжував постійно, але водночас не виникало сумніву, чи виконувати, чи ні, свій обов’язок перед Батьківщиною.

Розкажіть, як ви втратили ногу?

В процесі одного з бойових завдань ми з батальйоном потрапили на поле, заміноване росіянами. Я був в тактичному американському взутті, яке, до речі, врятувало мою ліву ногу, хоча вона дуже постраждала від вибуху. А от праву ногу я втратив в результаті влучного пострілу російського НСВТ (крупнокаліберний кулемет, - прим.)

Це для мене важке питання, але задати його я маю. Чи вартує все це втрати кінцівки? Чи не шкодуєте ви зараз?

У мене тоді зустрічне питання. А що важливіше за життя нації? Що важливіше за майбутнє нащадків? Треба розуміти просту істину, до якої іноді не доходять наші трохи дебільні співгромадяни: не буде України, якщо ми не переможемо. Не буде у нас майбутнього, якщо ми програємо. Десь сто років тому в історії вже був прецедент, коли українці відмовились боротись за свій суверенітет - вони вирішили, яка різниця, кому платити податки, головне, що всі руки-ноги на місці. Це був 1920 рік. А вже через 12 років - в 1932 - вони дивились, як від голоду помирають їхні діти, батьки, їхні близькі. І я більш ніж впевнений, що в той момент, коли вони стояли над труною своєї дитини, вони найбільше на світі воліли б повернутись назад в ті часи, коли вони ще були здатні за себе битись.

Так от, я в будь-якому випадку, при будь-якому сценарії відмовився б повторювати долю наших предків.

Чи є вам що сказати уклоністам та тим, хто втомився від війни, високих тарифів, ще одного спаплюженого пляжного сезону тощо? Бо у нас таких багато ще з часів, як золотого Леніна зносили на площі Стребка.

Звісно, мені є що сказати, особливо чоловікам призовного віку, які сховались за якусь бронь, за дітей, за жінок, за стареньких батьків, за знайомства з воєнкомом. Хочу їм подякувати. Дякую, що дивлячись на вас, я розумію, хто такий справжній чоловік. Дивлячись на вас, я розумію правильність свого шляху, дивлячись на вас, п…в, я розумію, що я справжній чоловік. Тож дякую.

Будь ласка, дайте напуття патріотично налаштованим мешканцям нашого міста, які хочуть наблизити перемогу, але не готові з різних причин взяти в руки зброю. Чим довше триває війна, тим частіше в тилових містах люди сперечаються, який волонтер кращий, яка організація робить більше, хто гідний звання українця, а хто геть манкурт. Може, ми щось робимо не те? Тож підкажіть, що треба виправити.

Відповідаючи на це питання, я маю нагадати, що українці сьогодні воюють не лише із зовнішнім ворогом, а й з внутрішнім - це корупція і недбалість. Тому військові на фронті насправді чекають, що кожен перетворить своє життя на боротьбу. Для цього дійсно не треба брати зброю і йти в окоп. Можна плести сітки, можна донатити, можна відстоювати права громади у своєму місті, протидіяти корупційним схемам. Просто оберіть той шлях, де ви найбільш ефективні.

А стосовно того, що викликає негативну реакцію бійців в тих людях, що перебувають в тилу, - це нещирість. Оце лицемірство, коли людина розказує, що вона не йде воювати, бо тримає економічний фронт, без якого не буде армії взагалі. Я запевняю, що більшість тих, хто сьогодні в окопах, радо поміняються місцями з таким “економічним фронтовиком”, тим більш є велике питання, хто більше сплачує податків.

Тож все, чого чекають військові від цивільних - це обрати шлях боротьби за нашу країну і щирість цих намірів.

Після реабілітації ви плануєте повернутись на війну? І якщо так, то в якій якості?

Після одужання я абсолютно впевнено продовжу боротьбу моєї нації як із зовнішнім, так і з внутрішнім ворогом. Я в цій системі вже посів своє місце і залишусь до повної перемоги.

Тоді ми підійшли до фінального запитання, і уже традиційного. Що ви зробите після Перемоги?

В ідеалі вип’ю пляшку віскі, спостерігаючи за палаючим Кремлем. Але не знаю, чи вийде у мене це. Бо перемога, на відміну від очікувань більшості, настане не скоро. За цей час багато може змінитись, тож я і до перемоги, і після неї буду вчиняти дії, яких буде вимагати конкретний історичний час, контекст і потреби української нації.


Розмовляла Катерина Білоброва

Читайте нас в Twitter та Telegram, підписуйтесь на сторінку в Instagram та дізнавайтесь новини першими

Купити дрони для ЗСУ
НЕМАЄ КОМЕНТАРІВ
Для того, щоб залишити коментар, необхідно

Схожі новини

Місто
15 января 2024

Алея загиблих героїв Чорноморська: в мерії розповіли, чому процес йде так повільно

Місто
05 января 2024

Справжнє новорічне диво: з полону РФ звільнили 22-річного чорноморця

Місто
04 января 2024

У 2024 зробимо більше: як чорноморці допомогли ЗСУ минулого року

Місто
13 декабря 2023

Пікапи УДА Чорноморська вирушать на фронт: командування звільнило командира місцевого осередку

Місто
16 февраля 2024

В Чорноморську відкрили ще одну пам'ятну дошку загиблому Герою

Місто
08 февраля 2024

Про живих і безсмертних: в Чорноморську презентують серію книг про народних героїв України

Місто
15 января 2024

Алея загиблих героїв Чорноморська: в мерії розповіли, чому процес йде так повільно

Місто
05 января 2024

Справжнє новорічне диво: з полону РФ звільнили 22-річного чорноморця

Місто
04 января 2024

У 2024 зробимо більше: як чорноморці допомогли ЗСУ минулого року

Місто
13 декабря 2023

Пікапи УДА Чорноморська вирушать на фронт: командування звільнило командира місцевого осередку

Місто
16 февраля 2024

В Чорноморську відкрили ще одну пам'ятну дошку загиблому Герою

Місто
08 февраля 2024

Про живих і безсмертних: в Чорноморську презентують серію книг про народних героїв України

Місто
15 января 2024

Алея загиблих героїв Чорноморська: в мерії розповіли, чому процес йде так повільно

Місто
05 января 2024

Справжнє новорічне диво: з полону РФ звільнили 22-річного чорноморця