Міфи радянської пропаганди можна зруйнувати за допомогою історичного кіно. Головне – не творити при цьому нових міфів.

У Чорноморську – невеличкому місті під Одесою, де я живу, – всі розмови рано чи пізно приводять до теми декомунізації. І тоді від мешканців міста можна почути і «перейменуванням рівень життя не покращиш» (донедавна місто звалося Іллічівськом), і «за Радянського Союзу стабільність була», і про бандерівців, які «суто теоретично могли вбити твого дідуся». Такі погляди не лише у старших людей, а навіть у народжених за незалежності. Їхні батьки передали своїм дітям упередження та міфи, засвоєні за радянських часів. І школа не змогла цього виправити.

Можливо, кіно зможе? Адже історія України – невичерпне джерело ідей та сюжетів, що можуть бути втілені кінематографістами та донести факти до глядачів. «Свого часу Ленін назвав кіно найважливішим із мистецтв, маючи на увазі засіб популяризації комуністичної ідеології. Сьогодні для декомунізації кіно є не менш важливим інструментом. Звісно, якщо це не тупа агітка у стилі “вдягни вишиванку і вбий комуніста”», – говорить письменник і сценарист Андрій Кокотюха. Наступного року в прокат вийде стрічка «Червоний», знята за його романом про боротьбу українських повстанців у радянському концтаборі.

«У період із 1987 по 1990-й у Радянському Союзі існував феномен перебудовного кіно, – розповідає Кокотюха. – Фільми про те, який поганий СРСР і радянська влада, знімались державним коштом, адже ні в кого більше тоді грошей не було. Існувала установка: підтримати перебудову як державну політику оновлення. В результаті мільйони радянських людей зненавиділи радянську владу. Якби це тривало в нинішній Росії, не було б війни. Натомість, російське кіно взяло курс на реставрацію СРСР у головах людей. Нехай би для росіян, але через те, що в нас бракує свого кіно, російські фільми промивають мозок мільйонам українців».

«Червоний», бюджет якого становить 20 мільйонів гривень, знімається частково за гроші Держкіно, частково – коштом приватних інвесторів. «Але кошти, вкладені у фільм, не мають значення, коли немає кінобізнесу як такого, – нарікає Кокотюха. – На всю Україну 360 екранів, 180 кінотеатрів». Більшість цих кінотеатрів – у великих містах, тож мешканці сіл і малих містечок практично не мають шансів бачити прокатне кіно.

Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович називає художній фільм найвпливовішим інструментом формування уявлень суспільства про минуле. Першим успішним українським фільмом на історичну тему, на його думку, є стрічка «Поводир». Фільм про сліпого кобзаря Івана розповідає про злочини радянської влади 30-х років. У листопаді цього року на екрани вийшов фільм Тараса Химича «Жива» – знята за реальними подіями історична драма про дівчину, яка, рятуючись від переслідувань радянських спецслужб, потрапляє до Української повстанської армії.

Попри позитивні рецензії та відгуки в соціальних мережах, мусимо визнати, що успіх прокатного кіно в Україні поки що не може бути масовим. Вихід один – телевізор. Його дивляться мільйони людей в усіх куточках країни. Восени 2016 року телеканал «1+1» ризикнув показати у прайм-тайм чотирисерійну історичну драму «Століття Якова» за романом Володимира Лиса. І не прогадав – фільм здобув непогані рейтинги.

Втім, перш ніж знімати історичні фільми, що розвіюють міфи радянської пропаганди, важливо подумати про те, що ми пропонуємо натомість. Чи потрібен Бандера як обов’язкова заміна Леніну? Історик Володимир Склокін категорично проти: на його думку, знімати кіно потрібно про людей та організації, що не заплямували себе. «Не можна героїзувати тих, хто коїв злочини проти людяності, й замінювати одних злочинців іншими немає сенсу. ОУН за своєю ідеологією була націоналістичною та тоталітарною», – застерігає історик.

Із тим, що герої кіно мають об’єднувати країну, погоджується й колега Склокіна Ярослав Грицак. «Степан Бандера є регіональним героєм, а не національним, – каже він, і пропонує звернути увагу на тих, хто жертвував собою, захищаючи інших. – Брати Шептицькі реально ризикували життям і врятували понад двохсот євреїв. Це гідний вчинок». Об’єднати націю, на думку Грицака, можуть митці – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а з сучасників – Святослав Вакарчук і Сергій Жадан. А ще – українські спортсмени і Богдан Хмельницький, щодо постаті якого в українців немає ґрунтовних суперечок.

Ще одна нерозкрита тема в українському кінематографі – шістдесятники. Добре було б побачити повнометражний художній фільм про життя Василя Стуса. Тоталітарний режим, герой, який іде проти системи, вірність і зрада, любов і ненависть – родюче поле для сценариста. І хоча в цій стрічці не було б гонитви та стрілянини, образ людини, що перекладає Рільке в концтаборі, міг би переконливо промовляти з кіно- та телеекранів.

«Я мрію, щоб Стівен Спілберг зняв фільм про Голодомор. Такий собі український “Список Шиндлера”», – додає Ярослав Грицак.

А поки цього не сталося, першу англомовну художню стрічку про Голодомор 1932-33 років – «Гіркі жнива» – зняли нащадки українських емігрантів. У канадському фільмі про історію кохання в розпал великого голоду можна побачити акторів, які знімались у «Зоряних війнах» і «Грі престолів». В українському прокаті фільм з’явиться в лютому 2017 року.

Зараз саме час розповідати кіноісторію України. Російськомовні громадяни вже звикли до українського дубляжу, а престиж української мови виріс завдяки якісним продуктам масової культури. Глядач готовий до нових героїв і український кінематограф повинен гідно відповісти на нові виклики.

Дарія Шулянська