З дитинства ми навчені, що війна - то виключно чоловіча справа. Загальна мобілізація стосується лише чоловіків, трагічні звістки з фронту, як правило, також приходять з чоловічими іменами та світлинами. Але жінки Чорноморська, який завдяки ЗСУ знаходиться так далеко від лінії зіткнення, своїм власним життям доводять, що це не так. І саме жінки готові стояти пліч-о-пліч з військовими-чоловіками, щоб ця війна не стала ще й війною дітей.

Олександра Чорна з нашого затишного міста саме така. Вона має медичну освіту, але до повномасштабної війни працювала бухгалтером в мобільній мережі. Вона одружена і виховала трьох чудових дітей. Здавалось б, вона така, як тисячі інших жінок, але…

Олександро, ранок 24 лютого 2022 року став початком страшного часу. Відтоді багато жінок і дітей виїхали за кордон, та що жінки.. чоловіки намагалися залишити країну правдами і неправдами. Як ви прийняли для себе рішення не просто залишитись в Україні, а ще й піти на фронт?

І думки не було ні в перший день вторгнення, ні потім - поїхати. 25 лютого я пішла у військкомат пропонувати свою допомогу, але там лише записали мої дані і сказали, що поки немає ані місць, ані потреби.

Тоді я почала волонтерити: разом з молодшою донькою, яка не встигла виїхати на навчання у Харків, ми пекли печиво. Не кілограми, а десятки кілограмів за день, і передавали бійцям. Просто сидіти я не могла, бо реально дах би поїхав.

Так, пам’ятаю, волонтерством займались майже всі дівчата, але ви зробили крок ще далі.

Ну вже через відому волонтерку Жанну Гоппову та організацію “Толока” приєдналась до тероборони з ветеранами “Рапіри”. Ще задовго до офіційної служби ми організовували батальйон в Чорноморську, який складався з блокпостів та медичної служби. Була велика ймовірність “прильотів” по місту, тож закуповували матеріал для перев'язки, знеболювальні. Щось викупали в аптеках, чимось допомагали волонтери. До речі зараз розповідаю вам, згадую, наче все було в минулому житті…

А коли вже офіційно організовували Сили оборони, то запропонували укласти договір зі Збройними Силами. Це передбачало мобілізацію, проходження служби в містах за наказом. І навіть тоді мені не спало на думку відмовитись чи ще щось… Чому ні? Я можу допомогти, я маю допомогти, у мене медична освіта, а медиків катастрофічно не вистачає. І я це зробила.

Спостерігаючи за вашими дописами, фото, відео у соцмережах, дуже помітно, що ви доглянута, дуже жіночна. У вас довге волосся, з яким і у звичайному житті не так легко доглядати. Як вам це вдається?

Цікаве питання (посміхається). Бо дійсно,майже після кожного відео мені пишуть, що я сиджу десь у тилу. Насправді спочатку було важко, бо довелось звикати і без води, і без світла. Тож використовували кожну можливість, хоч з кошика.. Зараз волонтерські фонди передають купу всього саме для захисниць: рідкі шампуні, сухі шампуні, гелі для душу… Жінка залишається жінкою і в армії, ми і вії підфарбовуємо, і блиском для губ користуємось.

Що для вас найважче на війні? Можливо, це побут, звички, чи щось більш значуще - родина далеко, дім, все не тут…

Так, родина далеко - це дійсно найважче було спочатку. Але з часом змінюються пріоритети, бо за півтора року люди, що поряд, теж стають родиною. І тому найважче - це втрати. Коли приїжджаєш на кладовище, дивишся на фотографію на могилі і розумієш, що нічого не зміг вдіяти, не зміг врятувати, от це найважче на війні.

Стосовно побуту теж є нюанси, звісно. Коли повертаєшся додому у відпустку, а там всі умови: світло, холодна вода, навіть гаряча. А тут ми навіть забуваємо це світло вмикати, бо його, як правило, немає. От працює генератор, а можемо і ліхтариком підсвітити.

Саша, от ви розповідаєте важкі речі, звісно, вони не кожній до снаги. Але я, наприклад, точно знаю, що навіть в нашому місті є дівчата, жінки, які б хотіли стояти поруч с захисниками аж до лінії фронту. Але вони вагаються, мають якісь упередження, соромляться тощо. Що ви можете їм сказати звідти? Чи потрібні українській армії жінки?

Тут завжди потрібні люди, неважливо, жінки чи чоловіки. Це дійсно упередження, що жінка не здатна виконувати бойові задачі. Як показує практика, на фронті зараз 60 тисяч українських жінок, причому половина з них на “нулі”: і кулеметниці, і керувальниці дронами, а чом ні? Як тут кажуть жартома, у деяких жінок “яйці сталеві” (сміється). І я запевняю, якщо ви хочете потрапити до лав ЗСУ, то це не проблема: якщо ви маєте якісь навички або готові вчитися, то для вас завжди знайдуть місце.

От, наприклад, з медиками у нас справжній дефіцит, криза. У кожному батальйоні, в кожному медпункті завжди не вистачає двох-трьох людей з медичною підготовкою. У нас тут навіть без медичної освіти вчаться уколи робити у вену, надавати первинну допомогу, бо на фронті ж не лише поранення - бувають інсульти, інфаркти, гіпертонічні кризи... Хлопців наших треба рятувати будь-яким способом, за будь-яку ціну.

Слухаючи вас, складно осягнути сказане там, де тепло і комфортно, де майже не літають ракети, в той час, як на фоні нашої розмови щось постійно вибухає, гудить.. Скажіть, Саша, ви не шкодували про своє рішення?

Ні, ми тут за свою свободу, за своє майбутнє, за майбутнє дітей, які будуть країну потім відбудовувати. Чому я повинна від когось чекати, що хтось замість мене йтиме на фронт? Я так і дітей своїх навчаю..

До речі про виховання. Ви показали, що жінка може бути надійним другом, товаришем та союзником нарівні з чоловіками. Тому хочеться запитати саме у вас, що б ви могли порадити сучасним батькам нашого міста при вихованні дітей?

Насправді я не можу давати жодних порад з виховання, це вибір кожного. Але своїм донечкам я завжди говорила і говорю, що вони мають себе реалізувати, свої здібності, постійно вчитися, чогось досягати. Можна, звісно, сидіти і чекати, що завтра для них чи за них будуть щось робити, але завтра може просто не настати, і життя пройде марно, в постійному очікуванні.

Дякую, Олександро. Наостанок наше постійне фінальне питання: що ви зробите, як настане Перемога?

Ми часто тут про це розмовляємо, думаємо… Хтось каже, що геть нап’ється, хтось ще щось, а я от хочу в гори! Хочу тиші, без зв’язку, без людей, нехай навіть без світла. Просто поселитись на деякий час в маленький будиночок, слухати пташок, ловити рибу, готувати їжу на багатті. Ось така мрія.

Розмовляла Катерина Білоброва

Читайте нас в Twitter та Telegram, підписуйтесь на сторінку в Instagram та дізнавайтесь новини першими